15 травня в Україні – День пам’яті жертв політичних репресій

Могили без хрестів…У них знайшли свій останній притулок  сотні тисяч українців, ставши жертвами кривавого компартійного режиму, очолюваного московитами. Могили ці розкидані не лише по Україні, а й просторами колишньої радянської імперії.

Довідково. 10 липня 1937 року політбюро ЦК КП(б)У розіслало по областях УРСР вказівку про формування  обласних «трійок», до складу яких входили начальник обласного  УНКВС,  обласний прокурор та перший секретар обласного комітету ВКП(б). Вони й виносили вироки «ворогам народу».

Найкривавіша ніч у Києві — 19 травня 1938 року,  коли у в’язницях НКВС було розстріляно 563 людини. Розстріли, як правило, проводилися на подвір’ях в’язниць, у підвалах НКВС або безпосередньо перед похованням.

27 жовтня — 4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох, що в Карелії, з нагоди  20-річчя жовтневого заколоту було розстріляно 1111 осіб, з них 287 українців та осіб, долі яких пов’язані з Україною.

Термін «Ворог народу» (латинське hostis publicus) має давньоримське походження. Він застосовувався до ворогів республіки, які прирівнювались до солдатів ворогуючої сторони та підлягали фізичному винищенню. Вдруге цей термін став загальновживаним в часи Великого терору якобінців у Франції в 1793–1794 років.

«Поставимо українську інтелігенцію на коліна…»

Історія  колишньої радянської імперії — це історія суцільного терору, розгорнутого нею проти власного народу з перших днів панування на нашій землі. Покінчивши з «петлюрівцями», кацапня взялася за творчу інтелігенцію: у квітні 1930 року  Верховний суд УСРР виніс вирок у справі «Спілки визволення України». Із загальної кількості заарештованих 45 належали до інтелігенції — були провідними вченими,  письменниками,  діячіами культури. Серед них академіки С. Єфремов та М. Слабченко, науковці А. Ніковський, Й. Гермайзе, церковний діяч В. Чехівський, письменниця Л. Старицька-Черняхівська.

Незважаючи на те, що конкретної вини не було встановлено, підсудні одержали від 2 до 10 років ув’язнення, а згодом були знищені. Всього під час процесу і після нього за звинуваченнями в причетності до СВУ було репресовано близько 30 тисяч осіб, переважно з числа  інтелігенції і студентства. Один зі слідчих у справі СВУ С. Брук цинічно заявив: «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання — і воно буде виконане. Кого не поставимо — перестріляємо!».

За даними історика Ореста  Субтельного, на початку 30-х років з 240 українських письменників зникло 200; зі 135 вчених-мовознавців знищили 62. Декілька сотень українських кобзарів, які зібралися на свій з’їзд, заарештували і розстріляли. Оголошували шпигунами і заарештовували філософів, художників, редакторів. Деякі діячі, не бажаючи зректися своїх поглядів, накладали на себе руки, як це зробили М. Скрипник та М. Хвильовий. Загалом, за деякими даними, у Радянській Україні в 1930-х роках було ліквідовано майже 80 відсотків творчої інтелігенції. Тому історики і назвали цей період «розстріляним відродженням».

«З петлюрівцями не панькатися…»

Офіційно вважається, що жертвами так званого Великого терору 1937–1938 років стали 198 918 осіб, з яких близько двох третин були засуджені до розстрілу. Решту відправили до так званих  виправно-трудових таборів, звідкіля більшість не повернулася.

— Є всі підстави вважати, що насправді під маховик репресій 1937–1938 років потрапило значно більше українців, — вважає історик Володимир Вятрович. — Адже справжню кількість виявлених  «петлюрівців» і «буржуазних націоналістів» знало обмежене коло людей. Врешті-решт українців нищили, поміщали до концтаборів не лише наприкінці 30-х, а протягом десятиліть. Хто рахував тих, чий земний шлях скінчився тут, на рідній землі, і тих, хто загинув за тисячі кілометрів од неї?  Репресії пройшли всі верстви українського населення: від наукової та творчої інтелігенції до селян. Якщо ж взяти до уваги тих, хто загинув голодною смертю внаслідок трьох Голодоморів, що прокотилися минулого століття Україною, то число жертв зашкалюватиме за 10 мільйонів. Як мінімум.

За особистою вказівкою Сталіна заарештованих піддавали тортурам: існувало понад 50 видів катування!

У сьогоднішній росії не люблять згадувати ті  трагічні часи: офіційний кремль і його вірні наймити з числа телевізійних пропагандонів загибель мільйонів людей називають «певними помилками, які вчасно були виправлені». Ну а коли йдеться про масовий терор у колишніх радянських республіках, насамперед в Україні, то стверджують, що це  «на місцях були допущені перекоси». А ось про те, що всі рішення щодо  війни проти нас, українців, ухвалювалися в москві, воліють мовчати. Наприклад,  так званий Великий терор 1937–1938 років започаткував наказ НКВС СРСР  № 00447 «Про репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів» від 30 липня 1937 року. Затвердили цей документ на політбюро ЦК ВКП(б) наступного дня. Він визначав  і ліміти  на покарання громадян, які затверджував особисто «товариш Сталін». Вироки за І категорією означали «розстріл», за ІІ категорією — ув’язнення в концтаборах. Цей наказ, як згадував терорист СРСР № 1 Павло Судоплатов, редагував особисто Сталін. А нарком внутрішніх справ Микола Єжов у телеграмі, адресованій тодішньому наркому НКВС Української РСР Ізраїлю Леплевському, писав:

«Вимагаю з петлюрівцями, іншою наволоччю не панькатись, а ставити до стінки… Вирок трійок може бути лише один — смерть».

Зауважу, що, незважаючи на всі «успіхи» Ізраїля Леплевського, його кар’єра закінчилася типово для епохи Великого терору: 25 січня 1938-го він був зміщений з посади наркома, а 28 липня того ж року його розстріляли…

 путінська росія — єдина держава, що постала на руїнах колишнього СРСР, де практично заборонено згадувати ті страшні часи. Воно й не дивно: сьогоднішній московський фюрер є вихідцем із надр ВЧК-ГПУ-НКВС-МДБ-КДБ, які впродовж десятиліть творили беззаконня, зживши з білого світу мільйони людей».

Ми не лише не знаємо достеменно скільки саме наших дідів і прадідів були знищені радянсько-комуністичним режимом, а й не відаємо, скільки безіменних могил розкидано по Україні. А що вже казати про віддалені райони росії, куди їх відправляли на «перевиховання»? Бо ж радянська влада намагалася приховати сліди своїх злочинів: місця поховань ставали режимними об’єктами КДБ, місцевість розрівнювали бульдозерами, доступ до відповідних архівів був заборонений.

Биківнянський ліс, що неподалік Києва, став символом російсько-більшовицького режиму, що запанував на нашій землі: тут останній спочинок  знайшли більш як 100 тисяч осіб, закатованих під час допитів або ж розстріляних столичними чекістами. Але, окрім Биківнянського лічу, є ще чимало таких поховань. Це, зокрема, Рутченкове поле в Донецьку, Парк культури та відпочинку у Вінниці, Католицьке кладовище в Умані, Єврейський цвинтар у Черкасах, Другий християнський цвинтар в Одесі,  9-й км Запорізького шосе у Дніпрі та багато-багато інших. Після «визвольного походу» Червоної  армії в Західну Україну, там теж з’явились безіменні могили,  зокрема в урочищі Дем’янів лаз, що неподалік Івано-Франківська, урочище Саліна у Львівській області  і  Тюрма на Лонцького, що розташована в самому центрі столиці Галичини.

Нерідко масові страти в’язнів приурочувалися до певних більшовицьких дат.   27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 р. на виконання постанови політбюро ВКП(б) напередодні 20-річчя Жовтневого перевороту капітан НКВС М. Матвєєв в урочищі Сандармох на півдні Карелії власноруч виконав смертні вироки 1111 в’язням Соловецького табору особливого призначення. Серед них були близько 300 вихідців із України: Зокрема,  історик М. Яворський, поет-неокласик М. Зеров, режисер Л. Курбас, драматург М. Куліш, міністр освіти УНР А. Крушельницькій з двома синами, письменники М. Ірчан, О. Слісаренко, В. Поліщук, М. Вороний, П. Филипович, Г. Епік, В. Підмогильний. Загалом кат капітан НКВС М. Матвеєв за тиждень власноручно розстріляв у Сандармосі 1111 людей!..

armyinform.com.ua