«Історичні спецоперації». Як допомагали захисникам Маріуполя, оминаючи повне оточення — інтерв’ю з співорганізатором місій Максимом Жоріним

31 травня з’явилося унікальне відео бойових вильотів військових на завод Азовсталь, коли він був в оточенні російської армії, але під контролем українців.

Захисникам доставляли зброю, боєприпаси, медикаменти та продовольство, а також підкріплення у вигляді 72 бійців полку Азов.

Одним з організаторів таємних місій на вертольотах до Маріуполя був Максим Жорін, екскомандир полку Азов, співкомандир підрозділу ССО Азов Київ. В ефірі Радіо НВ він розповів подробиці історичних спецоперацій.

— Розкажіть, будь ласка, докладніше для наших слухачів, як здійснювалися ці місії – бойові вильоти до Маріуполя?

— На сьогодні ми можемо, як мінімум, частково коментувати та розказувати про ці вже історичні спецоперації, до яких я зокрема причетний — на мене була покладена частина роботи по цих операціях.

Треба одразу сказати, що перед початком спецоперацій, Маріуполь вже був в повному оточенні – і на землі, в Азовському морі вже був російський флот, повний контроль повітря [здійснювала] російська авіація. При чому в декілька кіл було оточено місто наземними військами. Потрапити в місто жодної можливості на той час вже не було.

Ветерани Азову, люди з Азовської родини в цей час воювали в Київській області, але весь час, який в нас був вільний від боїв в Київській області, ми витрачали на те, щоб знайти можливість допомогти нашим побратимам в Маріуполі. Розглядали абсолютно різні варіанти, зверталися, пропонували.

Одним з таких варіантів спочатку була операція по деблокаді, коли це було ще можливо, коли оточення було ще не настільки щільним. Навіть були списки добровольців, які готові були на той час вирушати на військову деблокаду Маріуполя. Тоді в цьому списку разом зі мною було ще близько 300 людей, які добровільно були готові вирушати на цю операцію, розуміючи, що вона, м’яко кажучи, дуже складна.

Час йшов і ставало зрозуміло, що вже і військова деблокада з нашими силами майже неможлива. Почали шукати більш складні і тонкі можливості для того, щоб все ж таки прийти на допомогу. Уже на той момент були величезні проблеми з медикаментами, з їжею, з підкріпленням, з боєкомплектом.

З часом з’явилася ідея і можливість потрапляти туди на гвинтокрилах разом з однією зі спецслужб в нашій країні. Організація цих польотів була на спецслужбі, але, наприклад, відбір та підготовка десанту, який відправляли в Маріуполь, була виключно на мені. Весь десант, який за чотири польоти зміг туди потрапити, — це були бійці з підрозділу Сил спеціальних операцій Азов Київ.

Лише, якщо не помиляюся, під час третього польоту ще були п’ять добровольців-медиків, які теж вирішили туди полетіти, розуміючи всю складність, розуміючи всі ризики. У них теж був зв’язок зі своїми знайомими, мабуть, з медиками, які їм казали про те, що там надзвичайно складно, немає кому оперувати людей в польових шпиталях.

Загалом таких польотів ми змогли зробити сім. Але саме з десантом їх було чотири. Десант міг підкріпити та підсилити гарнізон Маріуполь. Треба розуміти, що підкріплення у вигляді бійців, сержантів, офіцерів — це не тільки фізичне підкріплення, а і надзвичайно великий внесок в моральну складову. З’являлося чітке розуміння того, що їх підтримують, що є ті, хто готові до них долучитися, є ті, хто готові разом з ними битися. Це дуже важливо було зокрема і для морально-бойового духу гарнізону Маріуполь.

Це були дуже складні операції. Вже після першого польоту ворог знав, що ми літаємо. Тоді вже з’явилися перші «новини» від росіян про те, що вони збивають наші гелікоптери, але на той час це була повна брехня. На момент виходу перших статей жоден український гвинтокрил не був збитий.

— Як вам вдавалося уникати росіян, коли місто є у повному оточенні – є авіація, є флот, є піхота? Як можна приховати гвинтокрил?

— Приховати його надзвичайно складно, це правда. Майже непоміченими нам вдалося виключно перший раз прилетіти. Всі наступні рази — це були такі хитрощі пілотів: гра з висотою польотів, гра з часом польоту, польоти вночі, польоти на надзвичайно низькій висоті.

Для розуміння: наскільки низько літали гвинтокрили, що вони навіть чіпляли землю, а інколи чіпляли крони дерев, коли перелітали посадки. Це надзвичайно складні і надпрофесійні операції в сенсі роботи пілотів, не кажучи про їх хоробрість.

Вважаю, що кожен, хто тоді літав в Маріуполь, — і кожен боєць з десанту, і лікар, який полетів, і пілоти, — це люди окремої хоробрості та окремого характеру, мужності. Вони всі безумовно герої.

Для нас важливим було не тільки доставити туди боєкомплект, людей і медикаменти. Вкрай важливою задачею було повернутися звідти з важкопораненими, яким треба було надавати термінову медичну допомогу. За весь час нам вдалося декілька десятків важкопоранених звідти вивезти.

Якщо я не помиляюся, вже під час другого польоту нас обстріляли, а під час третього, при поверненні назад разом з пораненими, були збиті перші гвинтокрили. На жаль, тоді загинули і поранені. Тоді вже з’явилися перші новини з фотографіями з місця падіння гвинтокрилів. Росіяни раділи тому, що вони збили гвинтокрил з пораненими людьми, який не те, що не міг давати відсіч, — там були виключно важкопоранені люди. На жаль, всі вони тоді загинули в гвинтокрилі, який був збитий.

— Я так розумію, що три гвинтокрили були збиті: два ті, які приймали участь у цій місії, третій — той, що намагався саме врятувати екіпаж одного з гвинтокрилів.

— Так, але це під час різних польотів було. Під час третього польоту збили при поверненні перший гвинтокрил з пораненими. Під час четвертого повернення назад збили другий гвинтокрил теж з пораненими. Третій — це рятувальний гвинтокрил, який вилетів для того, щоб надати допомогу та врятувати частину екіпажу, але його, на жаль, збили під час рятувальної місії з пошуку збитого гвинтокрила з пораненими.

Не дивлячись на те, що нас обстрілювали та знали про наші польоти ще після першого, ми розуміли, що на той момент це була єдина можливість туди дістатися. Всі, хто летіли, чітко знали та розуміли всі ризики. Я особисто перед вильотами у кожного питав вже в аеродромі: «Чи є ті, хто хочуть залишитися?». Я розумів, що там не потрібні люди, які будуть вагатися. Але жодного разу ніхто не відмовився. Ба більше, добровольців, які хотіли полетіти в Маріуполь на підтримку, було більше, ніж ми могли туди відправити.

— Що розповідали ті, хто повертався, про те, що відбувається у Маріуполі?

— Безумовно, що вони розповідали, наскільки там важко. Чесно кажучи, це лише ще більше мотивувало до того, що треба щось робити, щоб їм все ж допомогти.

Всі ці історії про відсутність медикаментів; про те, що людям ампутують кінцівки через не дуже серйозні травм; про те, що там надзвичайні важкі, нелюдські просто бої відбуваються по всьому місту, мотивували нас для того, щоб шукати можливість прийти на допомогу.

До речі, крім гвинтокрилів, ще було декілька операцій по допомозі Маріуполю — це рейдові дії підрозділів, які відволікали на себе частину сил з-під Маріуполя. У яких теж наш підрозділ Азов Київ приймав участь.

— Поясніть, що таке рейдові дії.

— Це були рейдові дії, направлені на те, щоб потрапляти в глибину ворога, на ту територію, яка вже тимчасово окупована по напрямку до Маріуполя, відволікаючи на себе частину сил, які тоді були сконцентровані навколо Маріуполя. Так вдавалося хоча б на добу або на дві доби дати змогу людям в Маріуполі перегрупуватися, відпочити, змінити позиції. Це невеличкі паузи, але це такий ковток допомоги, ковток відпочинку, який їм тоді був необхідний.

Це теж були непрості операції – двічі вони відбувалися. І теж ми були вимушені йти на такі речі, розуміючи, що не всі з них повернуться.

— У ворога знаходили місце, де можна теоретично пробитися — зробити діру та коридор в глибину окупованої території. Пробиваючи цю дірку в фронті ворога, підрозділ просто на швидкості вривається в цей коридор; заїжджає, наскільки може далеко, в середину окупованої території, наводить там величезний «кіпіш»; привертає до себе абсолютно всю увагу артилерії, авіації, підрозділів, які там знаходяться, вступає з ними в контактні бої; а потім так само звідти повертаються назад, на підконтрольну Україні територію.

— Які головні висновки ви зробили для себе після такого перебігу подій у Маріуполі?

— Справа в тому, що війну в таких масштабах надзвичайно складно спрогнозувати в деталях. І те, що саме Маріуполь буде в такому складному стані, на початку було, відверто скажу, для мене особисто не очевидно.

Я належав до тієї категорії людей, яка насамперед думала про захист столиці, як найважливіше, найстратегічніше місто в нашій країні. Але виявилося, що столицю ми досить успішно захистили, а от Маріуполь виявився дуже складною і надзвичайно важкою точкою, найважчим форпостом, який взагалі на цій війні поки що був.

Цю задачу Маріупольський гарнізон виконав більше, ніж на сто відсотків.

Вони знищили деякі підрозділи повністю, а деякі підрозділи знищили настільки, що вони не можуть далі продовжувати бої. Як підтвердження цього можу сказати, що зараз наш підрозділ виконує бойові задачі на Запорізькому напрямку: з-під Маріуполя сюди майже немає кого перекидати, тому що майже нікого не залишилося.

Маріупольський гарнізон, всі герої, які стояли в Маріуполі, майже повністю знищили угрупування, яке було неспіврозмірне з ними. 14 тисяч особового складу [РФ] було навколо Маріуполя та в Маріуполі; тисячі техніки, бронетехніки, половина всієї авіації працювала по Маріуполю. І всі наземні сили були майже повністю знищені. Задача виконана більше, ніж на сто відсотків.

Далі складність полягала в тому, що забезпечення на той час не було жодної можливості надавати. І припаси, харчі, вода, медикаменти закінчилися повністю. Саме тому, я думаю, командування ЗСУ надало наказ зберегти життя всіх бійців, які знаходяться на території Азовсталі.

Процес повернення назад всіх героїв, поки що продовжується. Тож сам вихід з Азовсталі, поки що, я вважаю, що не варто дуже коментувати та викладати деталі, тому що цей процес надзвичайно хиткий. Він ще продовжується. Дуже складна ситуація, але я впевнений на сто відсотків, що рано чи пізно, але я зі своїми побратимами зустрінуся.

— Чи знаєте про те, де перебувають герої з Азовсталі? В якому вони стані?

— Вони всі знаходяться на тимчасово окупованій території Донецької області в декількох закладах: в медичних — ті, кому треба надати медичну допомогу; в немедичних — інші, де вони утримуються під контролем РФ.

Умови назвемо задовільними, якщо можна так сказати. Я не скажу, що там все добре з забезпеченням, але базові речі є — вода, їжа та медикаменти. Безумовно, що це на низькому рівні, але задовільним, мабуть, його назвати можна.

Я впевнений, що в нас попереду ще величезний шмат роботи щодо їх повернення назад. Коментувати зараз деталі не дуже і треба.

— Ви точно знаєте, як ворог ненавидить Азов. Чи це вас мотивує?

— Безумовно, я знаю це — відчуваю вже вісім років, починаючи з того, як я приймав участь у звільненні Маріуполя в 2014 році.

Дуже добре пам’ятаю, як наростала вся ця пропаганда та брехня, яку породжувала РФ і на території Росії, і на території країн Європи, США. Я дуже добре пам’ятаю, як відбувалася ця демонізація нашого підрозділу.

Але мене сьогодні надзвичайно радує те, що світ починає відкривати очі і бачити правду про те, хто такий Азов, і що відбувається насправді в Україні.

Азов — це ті, хто люблять та захищають цю країну.

Щодо ворога. Мене, звісно, мотивує вся їх лють стосовно нас, тому що вони бісяться від того, що нічого не можуть зробити з такими, як Азов. Для них історична ганьба — ситуація, яка була в Маріуполі. Найбільше угрупування, найкращі підрозділи, найкраща техніка, величезна кількість авіації, флоту — все це нічого не могло зробити за три місяці з загоном Азов, який знаходився в Маріуполі. На мене, якщо не помиляюся, з 2015 року або з 2016 року заведена кримінальна справа в РФ. Скоріше за все, мабуть, і вирок вже є, але, чесно кажучи, не слідкував.

Безумовно, мене все це мотивує. Я знаю, що саме так відбувається, адже ми зразок того, що можна бути в сучасному світі вільними, можна захищати свою незалежність, Ба більше — за цю незалежність треба вміти боротися.

nv.ua